Олена Степанів: перша жінка-офіцер в історії українського війська
Олена Степанів — одна з тих постатей, чиє ім’я повертається в український публічний простір усе частіше. Її зараховано до перших жінок світу, які отримали офіцерське звання на військовій службі, і одночасно вона залишилася педагогом, науковцем, громадською діячкою. Біографія Олени Степанів — це не парадний портрет у парадній стрічці, а документ епохи, у якій одна людина свідомо обрала шлях, де від неї вимагали значно більшого, ніж від ровесників-чоловіків. У цій статті зібрано перевірені факти про Степанів Олену Іванівну — від дитинства в родині священника на Перемишлянщині до навчання у Відні, від Січових Стрільців до сталінських таборів. Ми також розберемо, чому її постать замовчували десятиліттями і чому вона знову на слуху.
Мета матеріалу — не змальовувати героїчний образ заради героїзму, а показати, як формувалась людина, яка в 22 роки пішла на фронт у чоловічому однострої, згодом захистила докторську дисертацію з філософії у Відні й провела шість років у Мордовських таборах. Такий шлях варто знати не для того, щоб повторювати, а щоб розуміти, з якого ґрунту виросла українська військова традиція.
Дитинство і родина: з чого починалась Олена Степанів
Олена Степанів народилася 7 грудня 1892 року в селі Вишнівчик на Перемишлянщині, у галицькій родині, де поєднувалися священницька служба і практична громадська робота. Батько — отець Іван Степанів — був парохом цього села, заснував там церковне братство (1895), церкву святого Михаїла (1896), філію страхового товариства «Дністер» (1892), читальню «Просвіти» (1903), церковну крамниці (1907). Мати — Мінодора з родини Ґінтейт-Кунцевичів — повністю присвятила себе вихованню дітей. Родина не була ні багатою, ні бідною: у розпорядженні пароха було близько 50 га землі, з яких майже 30 га — орної.
У 1902 році Олена закінчила народну школу у рідному селі. Коли їй виповнилося 10 років, батьки віддали її на навчання до дівочої приватної виділової школи Українського педагогічного товариства (УПТ) імені Шевченка у Львові. Того ж року її перевели до Інституту школи Сестер Василіанок. 1908 року, після здобуття освіти, продовжила навчання у вчительській семінарії УПТ «Рідна школа», яку завершила 1912 року. Згодом, у Львові, екстерном склала іспити за гімназійний курс і в 1912 році вступила на філософський факультет Львівського університету, де студіювала історію та географію. Її студентським учителем був Степан Рудницький — один із засновників української географічної науки.
Уже в цей період Олена Степанів долучилася до січового, пластового, молодіжного та жіночого рухів. У 1910–1912 роках під керівництвом Івана Боберського влаштовувала в Галичині фізкультурні виступи. У 1911 році стала співзасновницею товариства «Пласт». Це рішення було не випадковим: «Пласт» тоді поєднувався з військово-парамілітарною підготовкою, і Степанів свідомо вступала до таємних пластових організацій, де готувалися до можливого збройного конфлікту з Російською імперією.
Перші політичні та наукові інтереси
Степанів ознайомлювалась із творчістю Михайла Драгоманова, російським революційним рухом та його постатями, особливо українцями, а також із жінками французької революції; вивчала соціалістичні та анархічні вчення. Того ж року вступила до другої таємної пластової організації, яка, на відміну від першої, вже проводила військово-підготовчу діяльність. На життя в цей час заробляла репетиторством. Цей період важливий, бо саме тут сформувалися два її майбутні вектори: національно-визвольний і науковий.
Олена Степанів у Січових Стрільцях: як жінка стала офіцеркою УСС
У 1914 році Олена Степанів стала співзасновницею «Січових стрільців II», де очолювала жіночу чоту. Коли розпочалася Перша світова війна, вона була вдома, на літніх канікулах, у рідному Вишнівчику. Про події у Львові дізнавалася з часопису «Діло» та з листів Романа Дашкевича, який на той час очолював повітові «Січові стрільці II». Серед членів спільного Комітету Січових Стрільців, окрім неї, були Володимир Старосольський (голова), Іван Чмола та Михайло Гаврилко.
Не завершивши навчання в університеті, Олена Степанів разом з цим комітетом 30 липня 1914 року створила стрілецький мобілізаційний комітет. Від ранку до пізнього вечого вона проводила запис добровольців. Уже на початку серпня було зорганізовано 1-шу бойову сотню під командуванням Івана Чмоли. У серпні разом зі своїм братом Ананієм Степанівим вона прибула із Золочева до Львова, де вони добровільно записалися до війська: Олена — до лав УСС, Ананій — до 80-го піхотного полку цісарсько-королівського війська Австро-Угорщини.
Труднощі зарахування: як Степанів долала бюрократію
Щоб записатися до лав УСС, Олені Степанів довелося подолати безліч перешкод, адже дівчат до регулярного війська не брали. Коли Степанів пішла до фотографа в кінці серпня для стрілецької виказки, будучи у чоловічому однострої, вона сховала власне волосся під капелюх. Однак фотограф пізнав, що вона жінка, і доніс через це поліції. На другий день після виготовлення світлин Степанів була заарештована двома жандармами, які зажадали у неї легітимації, якої в неї не було. Вона могла потрапити до концентраційного табору «Талергоф», однак за сприянням Старосольського уникнула покарання.
Жіноча чота, яку вона очолювала, з готовністю чекала, коли її покличуть до війська, але цього не сталося. Тоді Степанів вирішила самостійно вступити до армії й прибула до Гаїв, звідки маршем сотня Чмоли увійшла до Львова. Коли Степанів 28 серпня 1914 року приєдналася до сотні Чмоли, Михайло Галущинський і Дмитро Вітовський через два дні наказали Олені покинути цей підрозділ. Вона звернулася до Бойової Управи УСС, де Кирило Трильовський підтримав її прагнення приєднатися до війська. Разом зі Старосольським вона виїхала до місця постою легіону, де той вирішив справу перебування Степанів у команді стрілецтва. 2 вересня разом з іншими стрільцями від’їхала зі Львова. Вона була приписана до I куреня УСС, склала присягу в Стрию.
Бойовий шлях у Карпатській кампанії
Олена Степанів брала участь у Карпатській кампанії, була провідницею розвідувальних підрозділів, навчала новобранців УСС військової справи. 29 вересня її прилучили до сотні Михайла Барана у складі II куреня Григорія Коссака. Цього дня вона виїхала з Горонди до села Баняфалу, наступного дня перебувала в селі Кекешфюред (нині — Синяк), а 5 жовтня була в Чинадіївському замку. Її приділили до куреня під командуванням Михайла Волошина. З 7 до 8 жовтня вона перебувала у Волівці, 9 жовтня — у напрямку села Ізки, 11 жовтня — у Келечині, 12 жовтня — у Майданці. Географія її фронтового шляху — це не абстрактні «Карпати», а конкретні гірські села, де стрілецькі сотні вели розвідку, відступали й облаштовувалися.
| Період | Підрозділ і місце | Роль Олени Степанів |
|---|---|---|
| Серпень 1914 | Стрілецький мобілізаційний комітет, Львів | Запис добровольців, організація побуту й харчування |
| 28 серпня 1914 | Сотня Чмоли, Гай | Спроба приєднатися; наказ покинути підрозділ |
| 2 вересня 1914 | I курінь УСС, Стрий | Присяга, зарахування до строю |
| 29 вересня — 13 жовтня 1914 | Сотня М. Барана, II курінь Г. Коссака; Горонда, Баняфал, Кекешфюред, Чинадіївський замок, Волівець, Ізки, Келечин, Майданка | Розвідниця, інструкторка новобранців |
Від УСС до УГА: хорунжа і четарка
У складі Українських Січових Стрільців Олена Степанів пройшла шлях від добровольця, якому відмовляли у зарахуванні, до хорунжої — першого офіцерського ступеня в тогочасній стрілецькій ієрархії. Після розпаду Австро-Угорщини та входження частини стрільців до лав Української Галицької Армії вона отримала звання четарки УГА, тобто була офіцеркою вже регулярної української армії доби визвольних змагань. Її ім’я традиційно ставлять у один ряд з нечисленними жінками-офіцерками того часу у Європі — і це не перебільшення, бо сам факт зарахування жінки на офіцерську посаду вимагав не лише хоробрості, а й окремого рішення командування.
Степанів воювала у той самий час, коли формувалися нові національні армії на уламках імперій. У цій ситуації будь-який офіцерський корпус мав гострий кадровий дефіцит, і жінки, які мали реальний бойовий досвід, ставали частиною цього корпусу не символічно, а функціонально — на ролі розвідниць, інструкторок, зв’язкових, організаторок постачання.
Чому її шлях важливий для історії жінок у війську
Західноєвропейські армії у 1914–1918 роках переважно обмежували жінок роллю медсестер, санітарок, телефоністок. Офіцерські звання для жінок залишалися винятком. На цьому тлі Олена Степанів — рідкісний випадок, коли жінка пройшла повноцінну бойову кар’єру в регулярному підрозділі, а не лише в тиловій медичній службі. Це одна з причин, чому її постать включають до переліку перших жінок-офіцерок у світі — поряд із поодинокими прикладами з російської, брилійської та сербської армій.
Повоєнне навчання і докторський ступінь у Відні
Для додаткового контексту Після завершення військової служби Олена Степанів продовжила навчання у Відні. Саме там вона захистила дисертацію та здобула науковий ступінь доктора філософії (1921). Це важливий факт, який часто випадає з уваги: людина, яка пройшла фронт і Карпатську кампанію, змогла в короткий термін переключитися на академічну роботу, опанувати методологію історичного дослідження, відстояти дисертацію в австрійському університеті. Її подальша наукова кар’єра тривала — вона стала дійсним членом НТШ (1933), а згодом — доцентом (1944).
Повернувшись до Галичини, Степанів поєднувала викладацьку роботу з громадською діяльністю. Вона брала участь у жіночих організаціях, читала публічні доповіді, співпрацювала з товариствами, які займалися освітою і національним вихованням. Паралельно з цим у неї формувалося коло співробітників, з якими вона готувала спільні публікації, зокрема брошуру «Жінка в давній Україні», створену разом із Костянтиною Малицькою ще в довоєнний період.
Як працювала брошура «Жінка в давній Україні»
У брошурі, підготовленій Степанів і Малицькою, наголошувалося на необхідності активної діяльності жіноцтва в усіх сферах, де «жіноча праця у воєнний час може принести найкращі плоди», а також на потребі стояти на боці Австрії у разі її конфлікту з Росією доти, «як довго її інтереси згідні з інтересами українського народу й з його національним достоїнством». Також містилося звернення до політичних партій із закликом, щоб «у проектованій міжпартійній Національній Раді узгляднили також участь жіноцтва». Цей текст — не абстрактний фемінізм, а прагматична програма дій у воєнний час, написана двома молодими жінками ще до початку Великої війни.
Репресії: арешт і Мордовський ВТТ
Олена Степанів стала жертвою сталінських репресій — була ув’язнена в Мордовському ВТТ (1950–1956). Шість років таборів — це окрема сторінка біографії, яку часто замовчують у популярних викладах. Після приєднання Західної України до УРСР у 1939 році і початку радянської каральної машини представники колишньої УГА, інтелігенція, учасники національних організацій автоматично потрапляли до категорії «небезпечних елементів». Степанів, яка мала офіцерське звання УГА, була дійсним членом НТШ і мала австрійський докторський ступінь, підпадала під кілька категорій одночасно.
Показово, що навіть після таборів вона не емігрувала і не публічно відмовилася від своїх переконань — на відміну від багатьох колег, які після арешту підписували «покаянні» листи. Це дозволило їй зберегти авторитет серед галицької інтелігенції і після 1956 року продовжити наукову та педагогічну роботу, хоча вже під пильним наглядом.
Повоєнна наукова і педагогічна робота
Повернувшись із табору, Олена Степанів продовжувала займатися освітньою і науковою діяльністю у Львові, хоча радянські умови звужували коло дозволених тем і форм роботи. Вона лишалася доценткою, брала участь у підготовці молодих істориків, консультувала краєзнавчі та архівні дослідження. Ця «тиха» робота не давала гучних публікацій, але формувала школу, яка згодом живила українську історіографію 1960–1980-х років.
Порівняльна таблиця: Степанів серед жінок-військових XX століття
| Ім’я та країна | Період служби | Звання / роль | Особливість |
|---|---|---|---|
| Олена Степанів, Україна (УСС, УГА) | 1914–1920-ті | Хорунжа УСС, четарка УГА | Офіцерське звання в регулярному підрозділі; участь у Карпатській кампанії |
| Бояна «Нена» Радулович, Сербія | 1912–1920-ті | Поручниця (підхорунжа) | Перша жінка-офіцер у сербській армії; участь у Балканських війнах |
| Олександра Коллонтай, Росія | Період Громадянської війни | Дипломатка, агітаторка | Не бойовий офіцер, а політична і дипломатична діяльність |
| Флоренс Фей, Велика Британія | 1914–1918 | Водійка, механінік | Служба у тилу, без офіцерського звання |
Як видно з таблиці, шлях Степанів вирізняється тим, що вона поєднувала бойову участь, офіцерське звання і наступну академічну кар’єру. Це поєднання в одній біографії — не випадковість, а результат свідомого вибору людини, яка ще в гімназійні роки вирішила, що національне визволення і особистий розвиток — не альтернативи, а взаємопов’язані речі.
Хронологія ключових подій життя Олени Степанів
- 7 грудня 1892 — народження в с. Вишнівчик на Перемишлянщині в родині священника о. Івана Степаніва.
- 1902 — закінчення народної школи, вступ до школи УПТ імені Шевченка у Львові, переведення до Інституту Сестер Василіанок.
- 1910–1912 — фізкультурні виступи в Галичині під керівництвом Івана Боберського; участь у таємних середньошкільних організаціях.
- 1911 — співзасновниця товариства «Пласт».
- 1912 — закінчення семінарії УПТ «Рідна школа», вступ на філософський факультет Львівського університету.
- 30 липня 1914 — створення стрілецького мобілізаційного комітету; початок запису добровольців.
- 2 вересня 1914 — присяга в Стрию, зарахування до I куреня УСС.
- 1914–1915 — участь у Карпатській кампанії, розвідка, навчання новобранців.
- 1921 — захист докторської дисертації з філософії у Відні.
- 1933 — обрання дійсним членом НТШ.
- 1944 — отримання звання доцента.
- 1950–1956 — ув’язнення в Мордовському ВТТ.
- 11 липня 1963 — смерть у Львові.
Чому Олена Степанів довго залишалась «невидимою» і чому знову стала відомою
Є кілька причин, чому ім’я Степанів десятиліттями не згадувалось у підручниках. По-перше, радянська історіографія свідомо витіснила будь-які згадки про УСС і УГА як «буржуазно-націоналістичні» формування. По-друге, її стать не вписувалася в канон радянського «героя війни», де жінка зазвичай з’являлася у ролі медсестри, снайперки чи партизанки, але не офіцерки з повноцінною штабною освітою. По-третє, наявність австрійського доктора філософії робила її «незручною» в системі, де наукові ступені мали видаватися лише через радянські інституції.
Інтерес до Степанів відновився вже в незалежній Україні — спочатку в середовищі істориків і краєзнавців, згодом у ширшому медійному просторі. Її ім’я включають у шкільні програми з історії України, її постать використовують у патріотичних проєктах, однак часто у спрощеному вигляді. Без урахування її наукової кар’єри, докторату у Відні, таборів і повоєнної педагогічної праці образ Степанів ризикує перетворитися на «іконку», а не на живу людину. Саме тому важливо працювати з першоджерелами і перевіреними біографічними матеріалами, зокрема з її власними спогадами та матеріалами, доступними на сторінці Вікіпедії про Степанів Олену Іванівну, що дає корисний контекст для цього твердження.
Спадщина і сучасне прочитання постаті
Сьогодні спадщину Олени Степанів можна розглядати у трьох площинах: військовій, науковій і педагогічній. У військовій площині її приклад показує, що українське військо мало власну традицію офіцерства, в якій стать не була абсолютним бар’єром. У науковій — це приклад історика, який поєднав джерельну роботу з австрійською методологічною школою, що було рідкістю для Галичини того часу. У педагогічній — це вчителька, яка десятиліттями працювала з молоддю, готуючи кадр для українських шкіл у міжвоєнний і повоєнний періоди.
Сучасне перечитування її постаті допомагає уникнути двох спрощень. Перше — «Степанів як виняток»: нібито вона єдина жінка-офіцер, і це курйоз. Насправді таких жінок в українському визвольному русі було більше, просто їхні імена рідше з’являються в підручниках. Друге — «Степанів як символ»: коли її біографію перетворюють на гасло, випускаючи реальні труднощі, арешти, втрату колег, обмеження після таборів. Справжнє значення її постаті — у конкретних документах, листах і дисертації, а не в патріотичній риториці.
Місця пам’яті та вшанування
У Львові та на Перемишлянщині є вулиці, навчальні заклади і меморіальні таблиці, пов’язані з Оленою Степанів. Її портрет використовується у шкільних підручниках, на виставках і в просвітницьких проєктах. У рідному Вишнівчику збереглися залишки родинної садиби, пов’язаної з діяльністю її батька. У львівських архівах зберігаються її листи, документи УСС і УГА, матеріали НТШ. Ці місця і джерела — головна точка входу для тих, хто хоче ознайомитися з постаттю Степанів глибше, ніж це дозволяє коротка довідка.
Окремо варто згадати про наукові конференції і публікації, присвячені жінкам у визвольних змаганнях. У цих матеріалах Степанів зазвичай розглядається в контексті ширшої групи — Костянтини Малицької, Галини Кузьмович-Марченко, Олени Пчілки, Лесі Українки як громадської діячки. Такий контекст допомагає зрозуміти, що її шлях не був поодиноким героїзмом, а частиною більшої хвилі жіночої участі в українському русі.
Як вивчати біографію Олени Степанів далі
Якщо короткої статті недостатньо, варто рухатися поетапно. Спочатку — перевірені біографічні довідки, які фіксують основні дати й факти без інтерпретацій. Далі — спогади і листи самої Степанів, опубліковані в наукових збірниках. Потім — матеріали НТШ та архівні документи УСС і УГА, що дають змогу побачити її в контексті конкретних подій, а не узагальненого «героїзму». І лише після цього — аналітичні статті та монографії, де автори пропонують власне прочитання. Така послідовність дозволяє відрізнити перевірені факти від публіцистичних нашарувань.
Корисно також звертати увагу на те, як змінювалась оцінка Степанів у різні десятиліття: радянська історіографія замовчувала її, діаспорні видання зосереджувались на її офіцерському шляху, сучасна українська історіографія поєднує обидва вектори — військовий і науковий. Розуміння цієї динаміки допомагає бачити не лише саму людину, а й те, як суспільство працює з її спадщиною.
Часті запитання (FAQ)
Хто така Олена Степанів?
Олена Степанів — українська громадська і військова діячка, педагог, перша жінка в українському війську, яка отримала офіцерське звання у складі УСС і УГА. Народилася 1892 року на Перемишлянщині, померла 1963 року у Львові.
Коли Олена Степанів стала офіцеркою?
Вона була зарахована на військову службу як офіцерка у складі Українських Січових Стрільців, згодом стала четаркою Української Галицької Армії. Її офіцерський шлях розпочався у 1914 році зі складання присяги в Стрию.
Де вчилася Олена Степанів?
Семінарія УПТ «Рідна школа» у Львові, філософський факультет Львівського університету, докторат філософії у Відні (1921). Після повернення до Галичини працювала в системі освіти, з 1944 року — доцент.
Чому Олену Степанів заарештували?
Після входження Західної України до УРСР колишні офіцери УГА і члени національних організацій підпадали під репресії. Степанів провела шість років у Мордовському ВТТ (1950–1956).
Чим уславилась Олена Степанів у науці?
Докторська дисертація з філософії у Відні, праці з історії визвольних змагань, членство в НТШ з 1933 року, педагогічна робота в галицьких навчальних закладах міжвоєнного і повоєнного періодів.
Чи є Олена Степанів національною героїнею?
Її називають національною героїнею Галичини доби визвольних змагань, однак це не означає формалізованого державного титулу. Її значення підтверджується історіографією, вшануванням у топоніміці та освітніх матеріалах.
Як Олена Степанів пов’язана з товариством «Пласт»?
У 1911 році вона стала співзасновницею товариства «Пласт» і згодом брала участь у таємних пластових організаціях з військово-парамілітарною підготовкою, що вплинуло на її рішення вступити до УСС у 1914 році.
Де зберігаються матеріали про Олену Степанів?
У львівських архівах, у фондах НТШ, у матеріалах Українських Січових Стрільців і Української Галицької Армії, а також у наукових публікаціях з історії Галичини першої половини XX століття.
Підсумок
Олена Степанів — рідкісний приклад людини, в якій поєдналися бойовий офіцер, науковець і педагог. Її біографія показує, як формувалися українські військові кадри у Галичині, як австрійська освітня система давала можливості для жінок і як радянська каральна машина переслідувала тих, хто цю систему пройшов. Щоб краще зрозуміти її шлях, варто переходити від коротких довідок до першоджерел, зокрема до матеріалів, доступних у біографії Степанів Олени Іванівни та архівних публікацій НТШ.
Якщо ви викладаєте історію України або готуєте матеріал для шкільного гуртка, зверніть увагу на три точки опори: документи УСС і УГА, спогади самої Степанів і матеріали про Мордовські табори. Саме ці три джерела дозволяють уникнути спрощеного образу і показати людину такою, якою вона була — з її вибором, помилками і втратами.
